Коли не любиш одного, коли не маєш права любити одного, тоді роздаєш свою любов шматками, шматочками…чітко відміряючи рівно стільки любові, щоб не перетнути межу, не віддати все.
Коли хочеш любові, але забороняєш собі те почуття, тоді ніжність, яку ти так намагаєшся приховати, виринає в зовсім не той час, не тих обставинах і, можливо, не з тими людьми.
Коли хочеться жити щасливо ,а ти потрапляєш натикаєшся на дилему: чи буває щастя без кохання, і чи є в коханні щастя…ти намагаєшся знайти золоту середину. А коли її не знаходиш, то живеш «наче»….
Легше робити вигляд, що ти ніколи не полюбиш, нікого з усіх тих, кого заборонено любити .Краще бути другом багатьом, тоді любов розподілиться рівномірно між усіма, і нікому не буде переваг. І ніхто не застрягне в не вийде на крок вперед. Ніхто не змусить тебе ридати. Вони приноситимуть тобі радість ,і лише іноді, коли вкотре задумаєшся десь там, вночі, на самотній самоті, ти сумно усміхнешся.
Коли приходить розуміння, що завжди «не судилося», краще і легше всім бути другом. Краще жити заради всіх, ніж помирати заради одного, псуючи життя йому, собі, і ще третім, четвертим, п’ятим ( бо ж нещасливе кохання рідко обмежується двома жертвами).
І немає більше сліз, немає порожнечі…просто все ,чим заповнена душа часткове.. Гарне, барвисте, щасливе, радісне…але ніколи не ціле.
І ти можеш відчувати щастя, але ніколи не скажеш «Я повністю щаслива»…